Лист до Катерини з твору Т. Шевченка

я думаю, что ленька умел замечать мельчайший, тоньше всего в окружающем мире — даже звук паутины он слышал. мир для леньки, и нины, жив, неповторимый и переменчивый, потому что сами они живы. они имеют живое сердце, которое не остывший от зла или будничности, а горить-палае огнем, реагирует на все искренне и непосредственно. «звук паутины» учит нас, что чудеса и красота в мире есть, только нужно ценить их, уметь заметить, открыть для себя.ятоже после этого рассказа задумался о фантазиях когда я тоже был маленким и мечтал о том что я римский полководец и сражвюс за империю. много лет прошло а явсё ещё мечтаю стат великим полководцем произведение учит нас быт к природе немношко внимательно как это делает льнка.вся кросота котороя нас окружает наченая от атома до все вселеной нас спасёт та красота которую мы замечаем и не уничтожаем конечно это наша природа и наши фантазий

вірш лесі українки "все, все покинуть, до тебе полинуть" належить до інтимної лірики. 

бульбульбульбульбульбуль

осіннього   ранку   ліс   зачаровував   своєю   незвичайною   тишею   та   чистим   повітрям,   яке   наповнює   магічною   силою.стежки   переплітались,   мов   лабіринт,   поки   не   занесли   мене   до   самотнього   дерева,   що   височіло   та   потягувало   свої   могутні   гілки   до   самого   неба.   придивившись,   я   побачила   дятла.   він   шалено   вистукував,   немов   би   хотів   зробити   дупло   за   хвилину.   я   тишком   пішла,   бо   не   хотіла   налякати   чимось   стурбованого,   на   мій   погляд,   птаха.   раптом   я   наштовхнулася   на   маленький   та   колючий   клубочок.   то   був   їжачок,   він   насторожився,   буцімто   я   хотіла   його   потривожити.   (це   миле   створіннячко   збирало   гриби).   якась   несамовита   іскорка   радості   спалахнула   в   душі,   я   продовжила   свій   шлях.   ідучи   я   помітила,   що   дівчинонька   осінь   не   забула   про   цей   ліс,   своїм   чарівним   пензликом   фарбувала   всі   листочки   у   різнокольорові   барви.   здавалося,   наче   самі   дерева   відчували   цей   незабутній   настрій.   навіть   небо   не   було   таким   похмурим,   як   усі   минулі   дні.   хмаринки   з   легкістю   кружляли   у   небі,   а   саме   небо   посміхалося   і   бажало   усього   приємного.   сонце   обіймало   своїми   промінцями   землю,   але   не   гріло.під   кожним   деревцем   ховалися   гриби.   «не   бійтеся   малі,   я   не   буду   виривати   вас   з   коренем! »   мабуть   гриби   почули   мої   думки   -   я   швидко   почала   знаходити   їх.   але   потім   вони   почали   гратися   в   хованки,   а   я   їх   шукала.швидко   промайнув   час   і   я   повинна   була   повертатися.   я   палала   бажанням   відвідати   цей   ліс   знову   і   знову.