Що було для лесі українки джерелом наснаги й творчості?

людське життя для історії — це тільки мить. а для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. про них наяд чи напишуть майбутні історики. можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.

епітет — це засіб художньої образності, який підкреслює суттєву властивість певного предмета, явища, йому поетичної яскравості, індивідуалізуючи його.

порівнянням (лат. comparatio) називається словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим пред­метом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві.

метафора - це перенесення назви з одних предметів, явищ, дій, ознак на інші на основі подібності між ними. на­приклад: вушко чашки, голівка часнику, ріка спогадів, во­гонь почуттів, час біжить, сонце усміхається, ліс спить. різновидом метафори є метафоричний епітет - художнє означення, яке образно характеризує якийсь предмет чи явище. наприклад: блискуча відповідь, колючий погляд, золоті руки, солодкі мрії.

гіпербола (перебільшення) – словесний зворот, у якому ознаки описуваного предмета подано в перебільшеному виді з метою звернути на них особливу увагу читача.

гіпербола (в перекладі з грецького - перебільшення) - це стилістична фігура, або художній прийом, який полягає в навмисному перебільшенні деяких властивостей зображуваного предмета або явища для створення більшої виразності і, відповідно, посилення емоційного впливу від них. гіпербола може проявляти себе в кількісному перебільшенні (наприклад, «ми не бачилися сто років») і втілюватися в образному вираженні (наприклад, «ангел мій»). це художній засіб виразності можна назвати тропом, так як гіпербола - це тільки перебільшення, вона лише виділяє, підкреслює ті чи інші властивості предмета чи явища, не змінюючи їх образного змісту.

анафора — єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій; -це єдинопочаток; одна з риторичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

чому я так чому любов до тебе ві чому тебе забути я не в скажи мені, о милий! (маша ришитюк)

рефрен (від французького слова, що означає "повтор") — повторення групи слів, рядка або кількох віршованих рядків наприкінці строфи або групи строф. у пісні називається приспівом. у прозових творах рефрен — це фраза, яка повторюється час від часу, щоб наголосити певну думку, звернути на неї особливу увагу. чи я в лузі не калина була,

чи я в лузі не червона була?

взяли ж мене поламали

і в пучечки пов'язали —

така доля моя!

гірка доля моя!

чи я в полі не травиця була,

чи я в полі не зелена росла?

взяли ж мене покосили

і на сіно посушили!

така доля моя!

гірка доля моя!

чи я в полі не пшениця була,

чи я в полі не зерниста була?

взяли ж мене та й

і в снопики пов'язали —

така доля моя!

гірка доля моя!

осінь. ліс. листя шурхотить під моїми ногами. я йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп, знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. поступово кроки сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. і світ не видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй душі оселяється гармонія. її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер. дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. євген плужник у поезі «вчись у природи творчого спокою» радить кожному: вчись у природи творчого спокою в дні вересневі. мудро на землі. як від озер порослих осокою, кудись на південь линуть журавлі. і справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті: бо я дивлюсь і бачу: все навіки на цій осінній лагідній землі, і твій слідок малий такий великий, що я тобі й сказти б не зумів саме тому максим рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії: поете! живемо в пустині серед каміння та людей, і тільки мак небесно-синій – єдина втіха для людей. краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. кохання. скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії павла тичини «ви знаєте, як липа шелестить»: ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? — кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі, кохана я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях.