Розставте розділові знаки, зробіть синтаксичний розбір та аналіз, накресліть схему наведеного ре­чення. Виділене слово розберіть за будовою, визначте б словотвору. Запишалася калина що вона червона що у неї сонцевинні соковиті грона. (М. Сингаївський хелп! :)

    був теплий літній день. вулицею йшов старенький дідусь. йому було жарко, хотілося пити.  у тіні яблуні була лавочка, а біля неї гралися діти. змучений дідусь присів перепочити .  

      тут   до нього підійшов хлопчик та спитав – вам зле?   може вам потрібна  ?

    - ні, відповів дідусь. просто дуже хочу пити.

тоді хлопчик достав  пакетик соку і  дав його дідусю.

    - пригощайтеся   дідусю – сказав він.  на що дідусь, відповів йому подякою. 

орел злетів високо у небо.

юний орел сашко переміг у змаганнях.

ми подорожуємо по індійському океану.

він подарував мені океан кохання. 

-чи помітив ти,що з кожним роком твоє життя все більше пов"язується з мовою?

-може й не помітив

-до мови ти звик тому й не звертаєш на це уваги.

-так я розумію ,коли мені було 3-4 роки я постійно запитував як називається той чи інший предмет з чого він.

-от бачиш,а коли ти неправильно вимовляв якесь слово,тебе виправляли.

-тобто з старших я поступово вивчав мову,оволодівав мовленням?

-так звичайно,щомісяця,щодня в літературну мову приходить багато слів,але ми цього не помічаємо.це слова що називають предмети та явища ,які з"являються у нашому житті.

-завдяки цьому мова постійно поповнюється,збагачується новими словами,розвивається,але залишається зрозумілою.

-так і полічити їх ніхто незможе.

людське неповторне та звичне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.

люди, їх мі усі вони зовсім різні й чимось неповторні. вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.

так, життя кожної людини - це стежина, устелена жовто-гарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними та чорними тонами, як у цій пісні «червоне - то любов, а чорне - то журба»

бо й справді, кожне життя дається нам якоюсь дивовижною квіткою, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки-пелюстки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго, а ввечері тихо й сумовито складає свою голівку до матері-землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим.