Відокремленою обставиною ускладнено речення:
1.Не повертайся на круги своя, нічого це, крім болю, не приносить.
2.Жовте листя, на вітрах розвіяне, поховала у снігах зима.
3.Душа, мов калина, росте і цвіте від тепла.
4.Ловлю я спрагло сонця пелюстки, між пальців пропускаючи невміло.

харошая пара. адкалыхаліся ды адрыпелі на калдобінах духмяныя вазы   мурагу, жыта, ячменю, лёну. па сваіх памерах, па багацці і разнастайнасці флоры і фауны, па прыхажосці краявідаў белавежская пушча займае першае   месца сярод лясных масіваў еўропы. жыта, авёс, бульбу, каноплі, капусту засяваюсь, садзяць на той глыбе тлустай.  залацей, галасней паплылі, загулі, зайгралі пакручастай вяллі выгінастыя хвалі. дарослыя і дзеці бяруць садовыя і лясныя дрэўцы і клапатліва высаджваюць іх на калгасных сядзібах, паабапал дарог у заводскіх дварах, на гарадскіх вуліцах і пляцоўках.

а эти предложения переведите на язык, и вам расставлю знаки препинания:

прыходзіць лета сцежкамі з малінай сыраежкамі частуе на ўзгорку арэхамі вавёрку на возеры ля берага гукае зайца

з лугавін і пералогаў рэдзенькім дымком поўз хаваўся ад сонца бліжэй а кустоў малочна-бела па-летняму туман.

так, я люблю читати книжки. чому? для мене книжка - ще джерело інформації. читання приносить мені задоволення. я вважаю, що не буває не цікавих книжок, просто не завжди читач готовий до отримання тієї інформації, яка міститься в тій чи іншій книжці.  що до мене, я люблю читати книжки про велику вітчизняну війну, але разом з тим, мені подобаються твори миколи трублаїні і олександра пушкіна. читаючи книжку, я занурююсь у  вирій подій, переживаю, , знаходжу та кохаю разом з головним героєм. інколи, після того, як книжка прочитана, я намагаюсь побудувати свою сюжетну лінію. я замислююся над вчинками героїв і думаю, як би я вчинив на їх місці.

мова рідна, як море, – безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю.в рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. у ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній – пісня дівочого серця в коханні. у мові мого народу – його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. а як тішить серце гумористичне слово мого народу. тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. а яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. а ніжне слово «коханашроймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, – найкраща, найщасливіша людина на світі. воно повертає тебе прибудь -якому настрої до життя, до діяння.