дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. воно було велике і засоромлене. гроза змила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радія сів на лавку в скверику й усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. потім поруч зі мною сіла дівчина. вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'- чому ви посміхаєтесь? вона здивовано глянула на мене і відповіла: - хіба я знаю? ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише для неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. і нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.- боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. це був такий дисонанс* у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. але я посміхнувся йому й мовив: - це ви, мабуть, не про нас - ні, я кажу про вас! - перехожий аж тупнув ногою.- даруйте, але ми нічого не робимо.- хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя? - у нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - у нас є тільки радість.- і до того ж, у кожного своя, - докинув я.- ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий.- хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч і не сподівався ніякої відповіді.я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. а потім піде, задоволений собою так, ніби й справді утнув щось дуже гарне.- ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дощуль-пувався він. - хіба для вас мало закутків? - чого це посмішки треба ховати по закутках? - бо треба поводитись пристойно.- ви, певне, думаєте, що закохані? - раптом запитала дівчина.- у всякому разі, якісь там фиглі-миглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.- та ми навіть не знайомі! - засміялася дівчина.від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.- як? ви навіть не знайомі? і ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста? мені здавалося, що він репне від гніву. він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися, куди влучу..
Популярные вопросы