Твір на тему "невмирущість духовної краси" за твором лесі українки "лісова пісня"

Хто не знає української поетеси лесі українки?   ії творчість — це уславлення людини, її духовної краси, її гармонії. і як наслідок роздумів лесі — поява її мавки, в якій поєднується і краса кохання, і краса природи, і краса найвищої гармонії природи й людини. мавка — дочка природи, й живе вона поряд зі своїми «рідними» — лісовиком, водяником, русалкою, потерчатами, перелесником. біль, завданий комусь із її сестер чи братів, —навіть березі — віддається болем у її серці. мавка просить лукаша, який хоче наточити з берези соку: не точи! це кров її.не пий же крові з сестроньки моєї! у мавці ніби переплелися  і людські, і надприродні якості: вона відчуває в собі живлющу силу від шелесту дерев, від дихання вітрів, і одночасно її почуття — це почуття людини. навіть очі мавки поєднують у собі все розмаїття природи: …тепер зелені… а були,як небо сині… о! тепер вже сиві,як тая хмара… ні, здається, чорні,чи, може, карі… вона і спить у вербі, а її мова — це ніби дзюрчання струмка. мавка припала до душі лукашеві, тому що обидва мають в серцях цвіт, що «скарби творить». це є їм порозумітися, адже мавка — все ж таки — лісова дівчина, а лукаш — людський хлопець. але грає він на сопілці так. що навіть для цієї лісової дівчини, для якої весь світ здається гармонійно збудованим, його гра видається чарівною. в душі лукаша поки що існує гармонія, він ще живе під впливом казок та приказок дядька лева, який є «приятелем» для усіх лісових мешканців. скільки  у дядька лева добра в душі, він радіє усьому живому! люблять його лісові мешканці за те, що «заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати». тоді і лісовик заклявся, «що дядько лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому лісі». і мавка розуміє, що дядько лев ніколи нікому не зробить зла, тому що має щире, чуйне серце, тому що не може себе уявити окремо від природи. він усвідомлює: що лісове, то не погане…усякі скарби з лісу йдуть. тягнуться до нього ті, хто вважає так, як і він. тягнуться люди з такими ж щирими серцями, які вірять у єдність людини і природи, в гармонію людини і природи. а сам дядько лев навіть умирати хоче в лісі, щоб не розірвати те магічне коло: як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу…отут під дубом хай і поховають… у кінці свого  недовгого життя і лукаш розуміє те. чого завжди учив його дядько: людина і природа повинні жити у злагоді. але для цього знадобилось лукашу побувати в шкурі вовка.зате мати та жінка його не хочуть бачити краси природи, не хочуть чути її «голосів». «та я б і цілий ліс продати рада», — каже мати лукаша; за це й були вони покарані силами природи. лише мавка поєднує в собі і людське, і лісове. саме такою, на думку лесі українки, і повинна бути людина — адже і мавка тепер має душу. ця гармонія, ця краса буде жити вічно. легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростять вербицю, — стане початком тоді мій кінець. так, образ мавки житиме завжди, як завжди житимуть, не заважаючи одне одному, а, навпаки, , людина і природа, у вічній гармонії, у вічній любові. і тоді кожна людина, приходячи до лісу, зможе почути голос, який обізветься «шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки». це буде голос мавки — вічно живої дівчини-вербиці, яка буде завжди співати: «грай же, коханий, благаю! »

сава:   він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. з лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного30[30] й несупокійного. з його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. коли очі івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям.  але він - то вже інша галузь. росте й горнеться та не до доброго й не до нас. він роботи боїться, йому танець у голові. зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!   тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а григорій усе приносив йому пачку з гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а він хотів курити. в тата пив він горівку лиш 3-4 рази до року - на різдво, на великдень, на храм і на новий рік або в м'ясниці,- а тут частували його не раз і не два, а по кілька разів до тижня. а вже найліпша була для нього рахі  михайло:   і не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою.  такий був михайло! просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.  сава про нього так казав: "михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. але серце було у нього м'яке, як ті".