Що поєдналося в образі лукаша лісова пісня леся українка

лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. а для мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. проте її любов до лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з перелесником, які вона знала до цього. не подібна її любов і на почуття самого лукаша .

звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. щедрі поклади поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму. вони явилися мавці весняної місячної ночі, але сам лукаш і занедбав їх під стріхою хати, під впливом матері й килини .

юрко йшов старим дубовим лісом, вдихав свіже повітря й радів, що рано встав і сам іде на риболовлю.тільки закинув вудку, як почув ззаду гупання. він так і знав, що приплететься тося, як збиралася. настрій у нього одразу зіпсувався. звинуватив дівчину, що саме через неї не ловиться. поверталися з річки вдвох. юрко почав розповідати, як вони з батьком піймали величезного сома. тося захоплено слухала, а хлопець натхненно вигадував далі.раптом діти побачили, як поміж кущів іде дика качка з каченята ми. юрко побіг і почав ловити пташат. качка-мама кричала з відчаєм, намагаючись захистити своїх діток. тося теж просила юрка випустити каченят — вони ж без води не можуть, але той не слухав, сказав, що риби не наловив, то хоч дикі качки будуть, він їх приручить.вдома юрко випустив каченят, намагався їх напоїти, нагодувати, але ті були налякані й нічого не хотіли. хлопець вирішив, що каченята його бояться, й гайнув гуляти з хлопцями. тося теж хотіла піти бо любила розповіді юрка — їй здавався чарівним той світ знань, що відкривався перед нею.юрко ж не любив, що за ним нав'язливою тінню волочиться якесь дівчисько.тося пішла подивитися на каченят, а ті ледве дихали. дівчинка зібрала їх у пазуху й побігла до річки. пустила на воду, а пташенята не могли вже й пливти. не з'являлася й мама-качка. юрко привів хлопців показати диких каченят, але побачив порожній ящик. здогадався, що це тосина робота, і, подумки погрожуючи дівчинці, побіг на річку. там грізно закричав на тосю, а хлопці, зрозумівши, у чому справа, теж кинулися в річку, підштовхували й підтримували каченят, щоб попливли.після того юрко не товаришував із сільськими хлопцями. а скоріше, вони з ним.перед від'їздом бігав на річку, сподіваючись побачити качку із живими каченятами. але не побачив. і тося не підійшла попрощатися.хлопчик відчув пекучий

«тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. героїв цієї повісті івана та марічку називають українськими ромео та джульєттою. розповівши трагічну історію кохання гуцулів, м. коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.  любов івана та марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що життя палійчуків і гутенюків. дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. між ними повна гармонія, взаєморозуміння. обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: іван грав на флоярі, а марічка обзивалася до нього своїми співаночками. сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.  але доля склалася по-іншому. іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула марічка. ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. все, що робив іван після смерті марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. але ж усі ці спроби були марними. нове життя не приносило ні радості, ні щастя. царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. бо дружина палатна не була марічкою! а саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. і неправда, що івана зжив зі світу юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. а якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. ось так я розумію трагедію гуцульських ромео та джульетти.  звичайно, література і життя — це не одне й те ж. життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. але, перечитуючи повість м. коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки марічки:   ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину,  а я тебе і сім раз на годину.  люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою м. коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — івана та марічку.