Характеристика образу палажки "мартин боруля"

трагікомедія«мартин боруля» написана в 1886 р.,  під час новочеркаського заслання. цим твором іван карпенко-карий сатирично  викриває тогочасні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану  на хабарництві. в основі сюжету —  справжній факт: багаторічне клопотання батька  драматурга карпа з метою документально відновити втрачене предками  дворянство. цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор:   «згадую борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки,  як боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали? ! »

ця позиція і. карпенка-карого дуже цікава,  бо орієнтує читача побачити в комедійних ситуаціях не такі вже й смішні сторони  дійсності, як і в «ревізорі» м. гоголя: «над чим смієтесь? над собою смієтесь».  саме цей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору і. карпенка-карого. звідси й жанрова особливість цієї п’єси — трагікомедія.

сюжет  твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії мольєра  «міщанин-шляхтич») становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібороба мартина борулі, який домагається втрачених дворянських прав. щоправда,  у мольєра моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, а в карпенка-карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих  у національному художньому зрізі. у цьому, до речі, одна із суттєвих відмінностей  між творами класицизму («міщанин-шляхтич») і реалізму («мартин боруля»).

        для поезії м.вороного характерні глибокі філосовські роздуми,патріотизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ,рідну україну.

      у поемі "євшан-зілля" м. вороний порушує проблему вірності людини рідному краєві,своєму народові.використавши легенду про перебування сина половецького хана у полоні,його забуття про рідний край і батька,поет із болем у серці звертається до людей,які відцуралися від своєї батьківщини,які,потрапивши на чужу землю,забули рідну мову.чимало синів і дочок україни блукають по світу у пошуках щастя.це до них звернені слова поета:

                                          краще в ріднім краї милім

                                          полягти кістьми,сконати

                                          ніж в землі чужій,ворожій,

                                          в славі й шані пробувати.

      у поемі "євшан-зілля" в образі ханського сина бачимо тих українців,які шанують чужі звичаї і рідний край,які забули свої звичаї.микола вороний задає риторичне запитання:

                                          де ж того євшану взяти,

                                          того зілля-привороту,

                                          що на певний шлях направить,-

                                          шлях у край свій повороту? !

      роздумуючи над  поемою,я пригадала слова т.шевченка "хто матір забуває,того бог карає".я переконана,що горе тій людині,тому народові,який забуває своє коріння,свою мову,не дбає про свою країну.тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.

      ми,молоде покоління,піднімаємось у своєму духовному і національному зрості,крокуючи шляхами розбудови самостійної україни,віддаємо всі сили на благо нашої країни,мріємо про свій вагомий внесок у цю справу.ми любимо свою батьківщину,свій народ,свою мову,а тому такі близькі нам слова поета:

                                          за честь і правду все віддай,                                          коли ти любиш рідний край!

      я ,що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації,свого краю.отже,я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові,своїй країні.

1.кінь остапа

"кінь під ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайні"

2.зовнішність остапа:

"  і міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчі"

3.почуття остапа, яке охопило його на чужій землі:

"дивне почуття обхопило остапові груди: замість радості - сильне почуття обурення стрепенуло його істоту. в один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки."