За що шанує народ пісні марусі чурай

поезія антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємин людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття. я не людина, я рослина, а часом я мале живу, терплю, й умру, як всі звірята.. звірята й зорі, люди і рослини — у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна, хоч час крилатий з вітром лине.. («з зелєних думок одного лиса»). існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. хід думок у визначальному для творчості антонича вірші «пісня про незнищенність матерії» йде від часткового до загального — у світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. але трагічність людської долі (народитися, щоб померти? ) не лякає поета. він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження. починав богдан-ігор антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий обрій — писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. осмисленням почуття, початком усього для антонича є мистецтво. воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість здійснити мету людського життя — осягти безсмертя. особливе місце в творчості антонича посідає його вірш «вітер століть» з посмертної книги «зелена євангелія». твір переконує, що антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи. ось таємничіша природа в безмежно первісній красі (словами не розкрити тайн її). яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої («елегія про перстень молодості»). недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю. хто сіє кров, той жне ненависть («слово про чорний полк»). так відповів антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу. своєю творчістю антонич утверджував світ правди і добра. поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав дмитро павличко, «антоничева поезія — це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».

сьогодні погожий весняний день. ласкаво пригріває сонечко і так хочеться поскоріше піти грати з друзями на вулицю. я поспішаю додому, поспіхом портфель і вітаюсь з бабусею:

  - добридень, бабусю (ім я)!

  - добридень, онуку(онучко)! як справи у школі?

  - все добре. я піду на вулицю гуляти з друзями.

  - а що стосовно уроків? знову мати сваритиме, що не виконав(-ала)?

  - ні, я швиденько, обіцяю!

  - гаразд.а чи не міг би ти подати мені окуляри? вони лежать на тій поличці так хочеться почитати книжку!

я вже поспішаю і стою біля ганку, але бабусине прохання зупиняє мене.

  - звичайно! тримай!

  - дякую! не барися на вулиці.

радісно цілую бабусю! як чудово, що вона в мене є!

  - а знаєш що? давай я разом з тобою почитаю? я не поспішаю.

  - із задоволенням!

як приємно бути корисним для оточуючих!