Асоціативний етюд Павла Тичини ​

  ось нарешті настало літо. саме тоді хочеться покупатися в морі, щось на пі так було з однією дівчинкою мариною. одного спекотного дня, коли безжаліснопекло сонце дівчинка прогулювалась берегом моря і збирала різні красиві камінці і ракушки. але як не втриматися від того, щоб намалювати якийсь малюнок. і дівчинка присівши, почала возити пальчиком по піску та намалювала мене,хлопчика-фігурку. намалювавши його марина радісно побіжала додому, бо вже почало сутеніти. наступного дня дівчинці закортіло знову пійти до моря, подивитися як там я. як вона здивувалася, коли побачила, що я зник й до самой води виднілися якісь маленькі сліди мізерної фігурки. тоді вночі, коли я ще був намальований на березі, меністало дуже нудно і я захотів подивитися що там робиться насправді на світі. тут мене   почали омивати теплі хвилі, що від цього тепла я враз відчув як я оживаю і встаю на ноги. я підвівся і захотів вже рушити, як велика хвиля накинулася на мене і потягла мене у море. коли вона мене затягувала я встигнув вхопитися за якусь ракушку, але хвиля була сильнішою і продовжувала затягувати мене і ракушку за яку я тримався. і тут я потрапиши вже у море, відчув як я тону. але ракушка стала мені в пригоді. я умостився у її дно і чекав, що буде далі. а мене все уносило далі і далі я знав, що врятуюсь тільки тоді, коли якась людина повторить мої обраси на малюнку і тоді я зможу пересилитися в інше тіло. одного дня коли я все плив, настала велика буря. я зрозумів, що зараз мене накроє хвилею та затопить мене. але тут, немов би зрозумівши моє попередження одна дівчинка на ім*я ганнуся, їхавши додому зі школи, повторила мої обриси, намалювавши мене на вікні трамваю. і тоді я квапливо пересилився на той малюнок, залишивши ту страшну бурю тільки у своїх спогадах, як старшну пригоди. тут же я познайомився зі 

перша частина книга присвячена подорожі до ліліпутії – маленьких чоловічків, які досягли великих успіхів у і, будівництві та механіці. вони  такими смішними, намагаючись здаватися великими міністрами, мудрими та розумними людьми. ліліпутія – це манесенька країна, але в ній такі самі проблеми, як і в ії. на чолі держави стоїть імператор. але його претензії такими смішними гулліверу, як він тримає «шестидюймового чоловічка» на долоні.  імператор стурбований двома лихами в його країні. перше лихо – це те, що у ліліпутії існують дві ворожі партії  тремексенів і слемексенів. причина їх ворожнечі – висота підборів. вони нагадують ворожі партії вігі і торі в ії. друге лихо це запекла війна з блефуском. причина цієї війни гуллверу здається смішною та незначною: жителі ліліпутії і блефуску ніяк не вирішать з якої сторони розбивати яйце: з гострої чи тупої. на мою думку це не така вже й значна причина, щоб влаштовувати війну. такою була війна ії з. імператор ліліпутії захотів за сили гуллівера завоювати всю імперію.

людське життя для історії — це тільки мить. а для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. про них наяд чи напишуть майбутні історики. можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.

митець прагне гуманізму, зверненого до кожної людини, яка опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, життя. поет-філософ плужник розкриває протиріччя між справжнім сенсом людського життя та його нікчемними зовнішніми виявами. це, зокрема, спостерігаємо у творі «для вас, історики майбутні…» на відстані все здається більш простим, зрозумілим. тому легко буде майбутнім історикам писати «рядки холодних слів» про часи громадянської війни. але для тих, хто скроплював землю своєю кров’ю, віддавав душу боротьбі, — це було життя, сповнене жаху й болю. автор хоче, щоб нащадки, які будуть жити «серед родючих вільних нив», не забували цього. показовим є те, що адресатами болючих рядків названо лиш «істориків майбутніх», а не сучасного авторові читача, і це зрозуміло, бо ці болі-страждання для євгена плужника, як доречно писав про це в. держдвін, — єдина дійсна життєва реалія, а все інше — лише «слів цвіла полова».

  збірка "дні", 1926

проблема важкої долі жінки-кріпачки, яка вимушена була все своє життя страждати і приховувати   своє материнство.