Чому київ назвали києвом! іть! дуже треба! на 11.10.!

давні легенди

звернемось спочатку до загальнодоступного джерела інформації — книги „літопис руський” (іпатський список).

„коли ж поляни жили осібно і володіли своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм, — то було між них [між — р.н.] три брати: одному ім’я кий, а другому — щек, а третьому — хорив, і сестра їх — либідь. і сидів кий на горі, де нині узвіз боричів, а щек сидів на горі, яка нині зветься щековицею, а хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона хоривицею. зробили вони городок, на честь брата їх найстаршого назвали його києвом.”

ця інформація добре знайома всім ще зі шкільної парти, і, як видається, немає підстав ще щось додатково шукати-вишукувати. такий підхід був би правомірним, якби не одне суттєве „але” — у процитованому вище тексті проглядається зовсім інший зміст. який саме?

якби названі в тексті імена — кий, щек, хорив і либідь — були б власними іменами, то чому ж вони не збереглись і донині, як-от: олег, ольга, ігор, рюрик та інші? на мою думку, тут ідеться про братні або просто роди, а те, що ми, нащадки, сприймаємо як імена людей — насправді назви цих родів або ж назви поселень з попередніх місць проживання цих спільнот.

вірш написаний 1919р.

жанр: сонет, філософська лірика

тема: любов до природи й людини, всього живого і красивого.

ідея: автор показує радість життя та його неповторність.

основна думка: треба пройти догий шлях щоб зрозуміти та відкрити для себе "солодкий світ".

жудожні засоби:

-епітети

-метафори

-порівняння

осінь. ліс. листя шурхотить під моїми ногами. я йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп, знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. поступово кроки сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. і світ не видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй душі оселяється гармонія. її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер. дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. євген плужник у поезі «вчись у природи творчого спокою» радить кожному: вчись у природи творчого спокою в дні вересневі. мудро на землі. як від озер порослих осокою, кудись на південь линуть журавлі. і справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті: бо я дивлюсь і бачу: все навіки на цій осінній лагідній землі, і твій слідок малий такий великий, що я тобі й сказти б не зумів саме тому максим рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії: поете! живемо в пустині серед каміння та людей, і тільки мак небесно-синій – єдина втіха для людей. краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. кохання. скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії павла тичини «ви знаєте, як липа шелестить»: ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? — кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі, кохана я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях.