Ястою під дощем. навколо мене немає жодної людини, а я чекаю. чекаю, коли під вагою теплих крапель жовто-червоний кленовий лист впаде мені під ноги і весь залитий сльозами бездушно видихне останню порцію спогадів про тепле лі він падав дуже довго, кружляючи в повітрі, мов не хотів лежати на землі, а бажав залишитися на тонкій гілочці дерева. де-не-де ще залишались зелені листочки, але красива осінь вже вишивала клени червоним, жовтим, срібним, золотим. листочки ніби просили: «виший нас зеленим, нам хочеться жити». але осінь все далі й далі тягла золотаву нитку. проте дерева хапалися за кожний листок, бо не хотіли скидати свій наряд.дмухнув теплий вітер, переплутав моє волосся, схопив мене за руку й повів кудись далеко-далеко. «я не хочу йти», — кричала я йому, але вітер впевнено підштовхував мене все далі й далі. я йшла по листю, воно котилося переді мною, ніби вказуючи дорогу. нахиляючись і хапаючи перші-ліпші листочки, я все заглиблювалась у парк, аж доки не дісталась до невеличкого озерця, що сховалось у самому куточку. воно не було спокійним, як влітку. розбурхане осіннім дощем, кидало свої хвильки на берег. вони бились одна об одну і аж постогнували. раптом вітер вщух на мить, і втомлені хвилі заспокоїлись, зупинили свій біг. плесо озера стало темним і гладким, тільки листочки, що так привітно підстрибували переді мною щойно, нерухомо лежали на воді. всіх розквартирувала хазяйка осінь.
Спасибо
Популярные вопросы