Синтаксичний розбір речення: Я йшов собі помалу, бо щось так владно кликало мене туди, де гори ввечері палали, окутані у сяйво чарівне.

хлопчик вирішив завдання курам на сміх.

багато людей задумувалося над цим питанням. але, на жаль, мало хто з них вважав щасливим тих, у кого є сім"я, здоров"я. людство за наших часів думає лише про гроші, тому і вважає щасливими тих, хто багатий. але я особисто думаю, що головне не матеріальні,  а духовні цінності. лише маючи їх людина стає цілковито щасливою. людям потрібно вчитися відчувати щастя не у капіталах, а у своїй родині, у колі близьких собі людей, у посмішках інших. людину можна вважати щасливою, коли вона має друзів, родину, коли її поважають і люблять, коли вона відчуває до кожного зутрічного незкінченне тепло.

у недалекому минулому, коли наше суспільство керувалося абстрактними потребами загального характеру, а проста людина була таким собі "гвинтиком" велечезного маховика, василь симоненко однозначно заявив:

                                    на світі безліч таких, як я.

                                    та я, їй - богу, один.

з підтексту твору виразно вимальовується опоненти автора, для яких народ - сіра маса, натовп. це бюрократи, апаратники- демагоги, офіційні патріоти, що кожну мить "дбають" про свій народ, насправді обдираючи його.

ця ж думка утверджується кожним рядком прекрасного високогуманного вірша: "ти знаєш, що ти-":

                                            усмішка твоя-єдина,

                                              мука твоя-єдина,

                                            очі твої-одні.

звучить ця поезія пристрасно і переконливо. безпосередньо до нашого покоління звернена фраза: "гляди ж не проспи! ".

творчість василя симоненка в усі часи належатиме україні, бо, як писав олесь гончар, " співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його україна. і він-за прикладом найкращих наших поетів-синівською відданістю їй віддячив, напруженими чесним горінням душі".

людське неповторне та звичне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.

люди, їх мі усі вони зовсім різні й чимось неповторні. вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.

так, життя кожної людини - це стежина, устелена жовто-гарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними та чорними тонами, як у цій пісні «червоне - то любов, а чорне - то журба»

бо й справді, кожне життя дається нам якоюсь дивовижною квіткою, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки-пелюстки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго, а ввечері тихо й сумовито складає свою голівку до матері-землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим.