зараз україна – незалежна держава. і вона, звісно, повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за а. малишком:  буду я навчатись мови золотої у трави-веснянки, у гори крутої, в потічка веселого, що постане річкою, в пагінця зеленого, що зросте смерічкою. адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якого ми виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися й пишатися рідним краєм, повторюючи слова м. рильського:  * мужай, прекрасна наша мово, * серед прекрасних братніх мов. * мово моя українська!  * мова – то душа народна!  * ти постаєш в ясній обнові. * як пісня, линеш, рідне слово. * ти наше диво калинове, кохана, материнська мова!  * д. білоус слово надто багато означає в житті. як відомо, воно може впливати на долю, воно вмить змінює настрій, робить людину щасливою або розгубленою. прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному із словників. чи то нехтуючи, чи то не знаючи мови. слушно згадати слова м. рильського:  * як парость виноградної лози, * плекайте мову. * пильно й ненастанно. * політь бур’ян. * чистіша від сльози * вона хай буде!  калиновою, солов’їною називають українські поети нашу мову. кожен поет ‘ по-своєму, але водночас щиро, із синівською любов’ю звеличує рідну мову. ось як в. сосюра захоплюється мовою:  * віддав я серце недарма. * без мови рідної, юначе, * й народу нашого нема. людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. 1 це не тільки тому, що цією мовою користується повсякденно, а й тому, що рідна мова – це невід’ємна частка батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі. українська мова нараховує близько 360 тисяч слів, нею розмовляють 48 мільйонів чоловік. мова рідна, як море, – безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю. в рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. у ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину;  в ній – пісня дівочого серця в коханні. у мові мого народу – його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. а як тішить серце гумористичне слово мого народу. тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. а яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. а ніжне слово «коханашроймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, – найкраща, найщасливіша людина на світі. воно повертає тебе прибудь -якому настрої до життя, до діяння. с. плачинда писав:  «єдина печаль проймає, що не вистачить життя переплисти тій мовний океан. бо ти є вічність. ти є правда, добро і краса народу нашого».     
Популярные вопросы