Кого з літературних героїв я маю за зразок​

майже кожний вихідний ми проводимо в лісі, там у нашої родини є свої заповідні стежки. входячи до лісу, ми вітаємо знайомі дерева. навіть дали імена деревам, що приглянулися нам. віковий дуб-богатир має ім'я казкового царя берендея, берізку назвали снігуркою. а от ялинки-підлітки уздовж стежини до лісового озера чорне одержали ім'я подружки-зеленушки. одного разу ми працівникам місцевого лісництва збирати жолуді. їх потім відправили в інші лісництва для одержання саджанців дуба.узимку дуб берендей спить, але, коли доторкнешся рукою до його стовбура, відчуєш, що кора тепла. у її складках знаходять притулок різні комахи, а наст під дубом засипаний коричневим різьбленим листям. вітер сухе дубове листя піднімає і заносить у ялинник. воно, начебто новорічні прикраси, причаїлося у хвої ялинок подружок-зеленушок. крім дубового, у ялинкових гілках ховається й сухе листя беріз, кленів, осик. а влітку подружки-зеленушки непоказними, інший гість лісу найчастіше не зверне на них уваги. хіба можуть вони зрівнятися з величним дубом берендеєм або з красунею берізкою снігуркою! узимку все змінюється. темна зелень хвої є до себе погляд, вона ніби зігріває тебе в холоднечу. от ми й вирішили напередодні нового року прикрасити подружок-зеленушок різнобарвним серпантином. як же ми були вражені, коли, прийшовши в черговий вихідний до лісу, не побачили на звичному місці одну з подружок-зеленушок. ялинку хтось на пеньку лежала лише сумна сніжна шапка, на сусідній ялинці сиділи, настовбурчившись, горобці. здавалося, вони теж сумували разом з нами. ми, звичайно, прикрасили серпантином ялинки, що залишилися. а коли поверталися додому, купили в магазині невеличку ялинку в діжці. вона ще така маленька, що прикрашати її ми не стали. зиму вона проведе в нашій квартирі, а навесні ми віднесемо ялинку до лісу й посадимо замість зрубаного дерева. буде подружкам-зеленушкам нова сестричка

якби птахи і звірі вміли говорити вони також ставали б нашими друзями. звичайно в нас є собака і кіт, які і без голосу і вміння розмовляти людською мовою можуь ставати нашими найкращими друзями. якби вони вміли розмовляти, вони напевно розповідали нам все що вони бачать, їх би ніхто не кривдив. 

==  йдуть

-=.-=  в"ють

=.-=  співають

=  їжачок

зараз україна – незалежна держава. і вона, звісно, повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за а. малишком: буду я навчатись мови золотої у трави-веснянки, у гори крутої, в потічка веселого, що постане річкою, в пагінця зеленого, що зросте смерічкою. адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якого ми виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися й пишатися рідним краєм, повторюючи слова м. рильського: * мужай, прекрасна наша мово, * серед прекрасних братніх мов. * мово моя українська! * мова – то душа народна! * ти постаєш в ясній обнові. * як пісня, линеш, рідне слово. * ти наше диво калинове, кохана, материнська мова! * д. білоус слово надто багато означає в житті. як відомо, воно може впливати на долю, воно вмить змінює настрій, робить людину щасливою або розгубленою. прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному із словників. чи то нехтуючи, чи то не знаючи мови. слушно згадати слова м. рильського: * як парость виноградної лози, * плекайте мову. * пильно й ненастанно. * політь бур’ян. * чистіша від сльози * вона хай буде! калиновою, солов’їною називають українські поети нашу мову. кожен поет ‘ по-своєму, але водночас щиро, із синівською любов’ю звеличує рідну мову. ось як в. сосюра захоплюється мовою: * віддав я серце недарма. * без мови рідної, юначе, * й народу нашого нема. людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. 1 це не тільки тому, що цією мовою користується повсякденно, а й тому, що рідна мова – це невід’ємна частка батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі. українська мова нараховує близько 360 тисяч слів, нею розмовляють 48 мільйонів чоловік. мова рідна, як море, – безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю. в рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. у ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній – пісня дівочого серця в коханні. у мові мого народу – його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. а як тішить серце гумористичне слово мого народу. тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. а яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. а ніжне слово «коханашроймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, – найкраща, найщасливіша людина на світі. воно повертає тебе прибудь -якому настрої до життя, до діяння. с. плачинда писав: «єдина печаль проймає, що не вистачить життя переплисти тій мовний океан. бо ти є вічність. ти є правда, добро і краса народу нашого».