Найвідомішим літописцем був...

Объяснение:

ГЕРОДОТ

    мы часто всей семьей бывали в лесу. однажды, катаясь на лыжах, в чаще видели лося. казалось бы, лось - обыкновенное животное для татарстанской природы. но, когда он стоял недалеко от нас, задевая крупными рогами обсыпанные пушистым снегом ветки деревьев, какой восторг охватил нас! и мы шепотом говорили друг другу: "смотри, смотри - лось". невольное уважение зародилось у нас к лесу в целом, который мы воспринимали как дом для многих животных и птиц и куда мы пришли как бы в гости. и такие необычные лесные встречи у нас случались не раз. как-то старшему сыну в школе дали написать сочинение об осеннем лесе. в сентябре мы всей семьей сели на велосипеды и поехали в лес за грибами, заодно было решено набраться впечатлений для сочинения.оставили велосипеды в укромном месте, а сами пошли по лесу искать грибы. я останавливала сыновей и обращала их внимание на красоту осенней природы: мы любовались пышными елями, высокими соснами, покрытыми золотыми листьями березами и красными осинами, укромными полянами.но вот мы со старшим сыном не то чтобы заблудились, но остались одни в зарослях леса, стали кричать "ау, ау! ", вышли на колею с крутым поворотом. вдруг услышали топот, остановились. и тут прямо на нас выскочил крупный серый заяц с длинными ушами и такими же длинными пружинистыми ногами. видимо, он испугался наших криков. и люди, и заяц от такой неожиданной встречи застыли на месте и несколько секунд смотрели друг на друга. наконец серый опомнился и боком в высоком прыжке нырнул прямо в кусты.как же часто потом мы рассказывали родным и друзьям об этой удивительной встрече, с восторгом вспоминали, какие у зайца были глаза. - большие и косые, - убеждал сын, - а ноздри ходили ходуном. и еще он громко дышал, наверное, от страха.замечательное сочинение о лесе написал сын. он получил за него пятерку и потом еще долго хранил эту школьную тетрадку.

дружба - це велика цінність                    виключити з життя дружбу все одно, що позбавити світ сонячного світла.          цицерон                    однією з основних духовних потреб людини є спілкування. спілкування з тим, кому можна довіряти, хто завжди зрозуміє та підтримає, на кого можна покластися у будь-якій життєвій ситуації. саме таким і повинен бути справжній друг — щирим, відданим, порядним. у великому світі людині важко знайти собі такого друга, але ще важче — не втратити його через якусь дрібницю, не «розміняти» стосунки з ним. справжнім є саме той друг, із яким разом пройшли і радощі, і печалі, і який і в радощах, і в печалях залишився поруч.          хоча кожен із нас у якомусь сенсі є егоїстом, справжня дружба — це такі стосунки, які вимагають відданості, а іноді, навіть, і самопожертви.                    хто просить, а давати забуває, матиме тільки те, що має. (колумбійське прислів'я)                    у дружбі інтереси товариша повинні важити не менше, ніж власні, бо саме принципи рівності та взаємоповаги, ставлячи людей на найвищий щабель, зберегти у серці почуття безкорисливої любові до друга.                    ми просимо друга прийти до нас, пропонуємо свої послуги, обіцяємо розділити з ним стіл, дім, майно; справа за малим — за виконанням обіцяного. (жан де лабрюйер)                    не можна плутати щиру дружбу із приятельськими стосунками, тому що приятелів у людини може бути безліч, але справжній друг — завжди один. у приятелів можуть бути схожі інтереси, спільне місце роботи або навчання, але між ними немає справжнього духовного єднання, яке робить людей одним цілим (наскільки це можливо). дружба — це тонка та тендітна річ, і, знайшовши у багнюці цей «діамант дорогий», потрібно докласти максимум зусиль для того, щоб він не втратив свого блиску. так, близькі стосунки вимагають відмови від брехні, фальші, недовіри.                    не довіряти другові більш ганебно, ніж бути ним обдуреним. (ф. де ларошфуко)                  для кожної людини одним із найтяжчих випробувань є самотність. недаремно ж людей, засуджених до страти, здавна карали ув'язненням у одиночній камері. людина — це суспільна істота, і вона потребує товариства. у літературі існує багато прикладів того, як важко людина переживає самотність. наприклад, граф монте-крісто з одноіменного роману о. дюма або робінзон крузо д. дефо. обидва героя були приреченими на невизначений термін бути наодинці із самим собою, і за справжній подарунок небес вважали своїх вірних друзів, яких зрештою зустріли — абата фаріа та п'ятницю.          але чи не буде лише спробою втечі від самотності намагання у першій-ліпшій людині знайти друга? адже потрібно пам'ятати, що справжня дружба випробовується роками спілкування та складними ситуаціями, з яких обидва виходять із гідністю. тож не варто звірятися людині, яку знаєш не досить довго та стосунки з якою базуються тільки на припущенні, що вона є гідною.                    не так тії вороги,          як добрії люди          — і обкрадуть жалкуючи,          плачучи           і на тім світі, добряги,          тебе не забудуть.          (т. шевченко)                    отже, потрібно з обачністю ставитися до потенційних друзів, але, знайшовши близьку людину, варто докласти зусиль для того, щоб не втратити її. і для цього існує тільки один шлях: щоб мати вірного друга, треба самому бути вірним другом.