Які важливі проблеми порушуються в романі?​

коли возьмеш чуже той втратиш своє!

швидше покарання, ніж любов. це особисто моя думка

портрет доріана грея - я просто в захваті від цієї книги тому не могла пройти повз це питання.

  на мою думку в доріана грея все б було добре, якби він не пишався своєю красою аж до фанатизму. йому про це казали і лорд генрі і художник, що малював його  портрет, останній був в захваті від його краси тому і запропонував йому зробити його портрет.   коли лорд генрі розповідає доріану про те, що врода і молодість не вічні, він каже, що ладен продати душу, аби це бцло не так. його бажання справджується. це стало роковим для головного героя.

пысля цього ми можемо бачити як гарна людина може скоювати жахлиіы вчинки. наприклад, сибіла, так, вона вчинила самогубство, але причина – він. доріан кохав її як актрису а не як жінку чи людину, коли вона погано зіграла через те, що не може грати кохання, бо має справжні почуття до нього, він лише сварить її і каже, що вона осоромила його перед друзями, запрошеними на цю виставу. саме коли помирає сибіла портрет вперше змінюється – на ньому з’являється лицемірна посмішка.

спочатку доріана лякають зміни в його портреті, але потім він розуміє що це віддзеркалення цього душі й йому навіть подобається дивитись, як портрет становиться чудовиськом, а він залишається таким гарним не дивлячись на те, що проходить багато років.

він веде розпутний спосіб життя. в нього було багато жінок. через нього багато забезпечених молодих людей розорилися. (там ніби щось ще було про якісь наркотики майже у кінці, коли вони приходять до притону і зустрічають брата сибіли, але точно не пам’ятаю, тому опустимо це)) пристойні дома закривалися для нього . про нього пішли погані слухи, що дішли й до художника, який колись намалював його портрет. художник мав їхати, але перед від’їздом зайшов до грея, який показав йому свою головну таємницю – портрет. на що художник відповів «я не міг це намалювати, у намальованої людини очі диявола». доріан вбиває художника. поражає те, з якою холодністю він спочатку за хіміка позбавляється трупа а потім придумує собі алібі, адже колись вони були чи не найліпшими друзями.

у кінці життя він ніби закохується справді, але він вирішує не поступати з тою дівчиною як з усіма ін.. своїми жінками – а іти її, він дав їй грошей і відсторонив її від себе як то кажуть «від гріха подалі». похвалився цим добрим, як він вважав вчинком лорду генрі і вирішив що тепер портрет буде мінятись, але він залишився яким і був. лорд генрі сказав, що це тому, що цей вчинок продиктовано тщеславием(не пам’ятаю як це буде рос. мовою) доріана, а не йде від щирого серця. тоді доріан у розпачі кидається ножем на портрет, тим самим вбиває сам себе і перетворюється на того, хто був намальований на портреті, а портрет стає таким, яким був тільки-но намальованим.

я вважаю, що якби доріан не ставився так фанатично до своєї краси – нічого лихого б не сталося. також, якби він звернув увагу на перші зміни в портреті і проаналізувавши це. виправився його життя могло б бути не таким важким (після зустрічі з братом сибіли він кожен день жив страхом що той його вб’є і щиро радів, коли брата його колишньої дівчини випадково застрелив мисливець). йоо життя було безрадісним майже постійно в напрузі, чеканні чогось поганого. він перетворився на маніяка. якому знищувати власну душу. я вважаю, що врода людини ніколи не замінить ій душу, це і показав нам автор у цьому творі.

вийшло довго, але сподіваюся, це

если тебе подойдёт,то вот..

осінь. ліс. листя шурхотить під моїми ногами. я йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп, знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. поступово кроки сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. і світ не видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй душі оселяється гармонія. її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер. дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. євген плужник у поезі «вчись у природи творчого спокою» радить кожному: вчись у природи творчого спокою в дні вересневі. мудро на землі. як від озер порослих осокою, кудись на південь линуть журавлі. і справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті: бо я дивлюсь і бачу: все навіки на цій осінній лагідній землі, і твій слідок малий такий великий, що я тобі й сказти б не зумів саме тому максим рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії: поете! живемо в пустині серед каміння та людей, і тільки мак небесно-синій – єдина втіха для людей. краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. кохання. скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії павла тичини «ви знаєте, як липа шелестить»: ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? — кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі, кохана я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях.