Прозові твори М. Старицького

В останні роки свого життя, попри хворобу, Старицький написав історичний роман «Оборона Буші» (1894), романи «Перед бурею» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Розбійник Кармелюк» (1903) та інші російською мовою.

«Розбійник Кармелюк» вперше опубліковано в газеті «Московский листок», окремою книгою цей роман вийшов у Москві 1908 року. Українською мовою роман виходив у Львові (1909—1910) та у Чернівцях (1927). У 1927–1928 р.р. під назвою «Кармелюк» роман вийшов у Києві за редакцією Л. М. Старицької. У 1957 та у 1959 роках роман з незначними скороченнями видавало видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». 1965 р. цей роман випустило видавництво «Дніпро» російською мовою під назвою «Разбойник Кармелюк», а 1971 року — українською мовою під назвою «Кармелюк».

В романі відтворюється широка картина визвольної боротьби українського народу в першій половині ХІХ століття на Поділлі, і з використанням історичних і фольклорних джерел змальовується образ мужнього й талановитого організатора селянських мас. Ім’я народного бунтаря довго було в селянському середовищі символом помсти гнобителям за кривди і знущання. Письменник цілковито спростував офіційні твердження про розбійництво Кармелюка, протиставивши їх сповідуваним героєм віковічним приписам народної моралі. Важливо також, що М.Старицький наполегливо акцентує на тому, що Кармелюк, як і гайдамаки, вів боротьбу передусім проти польсько-шляхетських чужоземних поневолювачів. «Разбойник Кармелюк» є цінним надбанням української історичної романістики. Поєднуючи просвітительські, реалістичні та неоромантичні тенденції в зображенні подій і осіб, М.Старицький написав високохудожній твір про героїчну боротьбу подільського ватажка за національне та соціальне визволення. Написаний російською мовою твір є одним із непересічних явищ класичної української історичної прози, виявом ментальності і частиною творчого доробку українського письменника-патріота. Це – один із перших помітних кроків на шляху до художнього втілення національно-визвольного руху нашого народу, очоленого Кармелюком.

В еволюції художнього мислення другої половини XIX ст. творчості М. Старицького судилося стати єднальною ланкою від традиції до нової естетичної свідомості кінця XIX – початку XX ст. У вітальному листі на ювілей М. Старицького-письменника, «який увесь вік дбав, "щоб наше слово не вмирало», Леся Українка писала: «І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів (я вірю, що так воно буде!), тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на не вправленому, дикому ще ґрунті, українці, певне, спогадають добрим словом Ваше ймення», цим означивши творчий шлях Михайла Старицького як шлях одного з піонерів у духовному відродженні України.

        для поезії м.вороного характерні глибокі філосовські роздуми,патріотизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ,рідну україну.

      у поемі "євшан-зілля" м. вороний порушує проблему вірності людини рідному краєві,своєму народові.використавши легенду про перебування сина половецького хана у полоні,його забуття про рідний край і батька,поет із болем у серці звертається до людей,які відцуралися від своєї батьківщини,які,потрапивши на чужу землю,забули рідну мову.чимало синів і дочок україни блукають по світу у пошуках щастя.це до них звернені слова поета:

                                          краще в ріднім краї милім

                                          полягти кістьми,сконати

                                          ніж в землі чужій,ворожій,

                                          в славі й шані пробувати.

      у поемі "євшан-зілля" в образі ханського сина бачимо тих українців,які шанують чужі звичаї і рідний край,які забули свої звичаї.микола вороний задає риторичне запитання:

                                          де ж того євшану взяти,

                                          того зілля-привороту,

                                          що на певний шлях направить,-

                                          шлях у край свій повороту? !

      роздумуючи над  поемою,я пригадала слова т.шевченка "хто матір забуває,того бог карає".я переконана,що горе тій людині,тому народові,який забуває своє коріння,свою мову,не дбає про свою країну.тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.

      ми,молоде покоління,піднімаємось у своєму духовному і національному зрості,крокуючи шляхами розбудови самостійної україни,віддаємо всі сили на благо нашої країни,мріємо про свій вагомий внесок у цю справу.ми любимо свою батьківщину,свій народ,свою мову,а тому такі близькі нам слова поета:

                                          за честь і правду все віддай,                                          коли ти любиш рідний край!

      я ,що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації,свого краю.отже,я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові,своїй країні.

  одного зымового дня мы пишлы у парк.

  у парку булы били-пребили дерева та билый-пребилый сниг.а ще там був дытячый майданчык.

  на дытячому майданчыку було багато дитей.одни из ных каталыся на санчатах, а одна дивчынка катала свого песыка.други на лыжах.а деяки навить на сноудборди.а мы выришылы злипыты сниговыка.я почав (почала) скатуваты голову.

  дуже гарный выйшов сниговычок.

  але настав вечир, и нам було потрибно йти додому.мы сказалы сниговыку:

-до побачення.не сумуй без нас!