Какое впечатление произвел на вас роман Собор Олеся Гончара? Есть ли название романа символическим? Заранее

1)навкруги ні душі. тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. воно мені заважає. що там? я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип під їх вагою. ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. я не хочу про вас думати. я краще ляжу. погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо».

2)просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. стою і слухаю. повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. і повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.

3)пізно я повертався додому. приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. в складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний ісав.

4)от-от, здає тью-і, тью-і, ті-і-і ні, зовсім не так. трійю-тіх-ті і не подібно. як вони оте роблять, цікавий я знати? б'ють дзьобами в золото сонця? грають на його проміннях, наче на струнах? сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?

разберись, , сама, где какие образы)

  ось нарешті настало літо. саме тоді хочеться покупатися в морі, щось на пі так було з однією дівчинкою мариною. одного спекотного дня, коли безжаліснопекло сонце дівчинка прогулювалась берегом моря і збирала різні красиві камінці і ракушки. але як не втриматися від того, щоб намалювати якийсь малюнок. і дівчинка присівши, почала возити пальчиком по піску та намалювала мене,хлопчика-фігурку. намалювавши його марина радісно побіжала додому, бо вже почало сутеніти. наступного дня дівчинці закортіло знову пійти до моря, подивитися як там я. як вона здивувалася, коли побачила, що я зник й до самой води виднілися якісь маленькі сліди мізерної фігурки. тоді вночі, коли я ще був намальований на березі, меністало дуже нудно і я захотів подивитися що там робиться насправді на світі. тут мене   почали омивати теплі хвилі, що від цього тепла я враз відчув як я оживаю і встаю на ноги. я підвівся і захотів вже рушити, як велика хвиля накинулася на мене і потягла мене у море. коли вона мене затягувала я встигнув вхопитися за якусь ракушку, але хвиля була сильнішою і продовжувала затягувати мене і ракушку за яку я тримався. і тут я потрапиши вже у море, відчув як я тону. але ракушка стала мені в пригоді. я умостився у її дно і чекав, що буде далі. а мене все уносило далі і далі я знав, що врятуюсь тільки тоді, коли якась людина повторить мої обраси на малюнку і тоді я зможу пересилитися в інше тіло. одного дня коли я все плив, настала велика буря. я зрозумів, що зараз мене накроє хвилею та затопить мене. але тут, немов би зрозумівши моє попередження одна дівчинка на ім*я ганнуся, їхавши додому зі школи, повторила мої обриси, намалювавши мене на вікні трамваю. і тоді я квапливо пересилився на той малюнок, залишивши ту страшну бурю тільки у своїх спогадах, як старшну пригоди. тут же я познайомився зі 

«тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. героїв цієї повісті івана та марічку називають українськими ромео та джульєттою. розповівши трагічну історію кохання гуцулів, м. коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.  любов івана та марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що життя палійчуків і гутенюків. дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. між ними повна гармонія, взаєморозуміння. обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: іван грав на флоярі, а марічка обзивалася до нього своїми співаночками. сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.  але доля склалася по-іншому. іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула марічка. ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. все, що робив іван після смерті марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. але ж усі ці спроби були марними. нове життя не приносило ні радості, ні щастя. царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. бо дружина палатна не була марічкою! а саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. і неправда, що івана зжив зі світу юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. а якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. ось так я розумію трагедію гуцульських ромео та джульетти.  звичайно, література і життя — це не одне й те ж. життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. але, перечитуючи повість м. коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки марічки:   ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину,  а я тебе і сім раз на годину.  люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою м. коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — івана та марічку. 

скорей положительный чем отрицательный.