Як ви гадаєте, що це означає з укр. літератури?

двох онуків дід старий посадив на руки та й розказує казки слухають онуки. раптом менший запитав:                                                                                     - а скажіть, дідусю, ви ходили в перший клас?                                                 - та ходив, павлусю.                                                                                         - от був номер! - малюки сміхом залелися,                                                       - як до школи ви прийшли з бородою й лисі.

весілля  — одне з таких свят. про нього, мабуть, мріють усі дівчата і, переконана, більшість хлопців. бо воно є початком справді дорослого, самостійного, відповідального життя, у когось — легкого й радісного, у когось — складного й драматичного. але це потім, а поки що — свято, подібного до якого, мабуть, немає. найголовніша  особливість весілля  — це його багатогранний характер, що робить свято справжньою народною драмою. а  драма, як відомо, включає в себе різні мистецтва: танець, спів, музику, ігрові дії. «сценарій» весільної обрядовості складається з кількох актів: сватання, оглядин, заручин, запросин, розплітання коси тощо. і в кожному акті — скарби усної народної  творчості. під час дошлюбного спілкування молоді люди зустрічалися на вечорницях, досвітках, посиденьках. а тут без розваг — пісень, танців, хороводів — не обходилося. під час сватання старости обов’язково розповідали про «куницю-красну дівицю» і «князя-молодця», причому дотримувалися певних умов гри: тричі стукали у двері, батьки дівчини робили вигляд, що все для них є справжньою загадковою несподіванкою, дочка теж виконувала свою роль. у кожному епізоді весільного обряду були свої «родзинки». напередодні весілля влаштовували  дівич-вечір  — символ прощання нареченої з вільним життям. дівчата готували вінки для молодих, хтось із подруг або брат розплітав косу нареченій, і, звичайно ж, дії піснями. «а брат сестрицю та й розплітає» — ця пісня ніби прощання дівчини з рідними. у багатьох піснях згадуються ялина, червона калина, хрещатий барвінок, васильки — ті рослини, які споконвіку символізували красу, молодість, дівочу чистоту. у весільних піснях, ігрових діях, танцях розкривалися переживання всіх учасників обряду, їхні сподівання на щастя і любов молодих. за цими творами можнавивчати психологію  наших предків. і, на мою думку, у сучасних обрядах варто відновлювати хоча б деякі елементи старовини, бо в них краса поетична і краса духовна – те, що так потрібно всім і завжди.

епітет — це засіб художньої образності, який підкреслює суттєву властивість певного предмета, явища, йому поетичної яскравості, індивідуалізуючи його.

порівнянням (лат. comparatio) називається словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим пред­метом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві.

метафора - це перенесення назви з одних предметів, явищ, дій, ознак на інші на основі подібності між ними. на­приклад: вушко чашки, голівка часнику, ріка спогадів, во­гонь почуттів, час біжить, сонце усміхається, ліс спить. різновидом метафори є метафоричний епітет - художнє означення, яке образно характеризує якийсь предмет чи явище. наприклад: блискуча відповідь, колючий погляд, золоті руки, солодкі мрії.

гіпербола (перебільшення) – словесний зворот, у якому ознаки описуваного предмета подано в перебільшеному виді з метою звернути на них особливу увагу читача.

гіпербола (в перекладі з грецького - перебільшення) - це стилістична фігура, або художній прийом, який полягає в навмисному перебільшенні деяких властивостей зображуваного предмета або явища для створення більшої виразності і, відповідно, посилення емоційного впливу від них. гіпербола може проявляти себе в кількісному перебільшенні (наприклад, «ми не бачилися сто років») і втілюватися в образному вираженні (наприклад, «ангел мій»). це художній засіб виразності можна назвати тропом, так як гіпербола - це тільки перебільшення, вона лише виділяє, підкреслює ті чи інші властивості предмета чи явища, не змінюючи їх образного змісту.

анафора — єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій; -це єдинопочаток; одна з риторичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

чому я так чому любов до тебе ві чому тебе забути я не в скажи мені, о милий! (маша ришитюк)

рефрен (від французького слова, що означає "повтор") — повторення групи слів, рядка або кількох віршованих рядків наприкінці строфи або групи строф. у пісні називається приспівом. у прозових творах рефрен — це фраза, яка повторюється час від часу, щоб наголосити певну думку, звернути на неї особливу увагу. чи я в лузі не калина була,

чи я в лузі не червона була?

взяли ж мене поламали

і в пучечки пов'язали —

така доля моя!

гірка доля моя!

чи я в полі не травиця була,

чи я в полі не зелена росла?

взяли ж мене покосили

і на сіно посушили!

така доля моя!

гірка доля моя!

чи я в полі не пшениця була,

чи я в полі не зерниста була?

взяли ж мене та й

і в снопики пов'язали —

така доля моя!

гірка доля моя!