Твір на тему : мій улюблений герой із фольклорної спадщини )

український фольклор налічує досить багато дум. усі вони по-своєму особливі і дуже цікаві. але серед них є одна, яка мені подобається найбільше.

головними героями дум в основному виступають мужні, сміливі чоловіки, оборонці рідної землі, жінки зустрічаються дуже рідко. мене найбільше приваблює образ марусі богуславки з однойменної думи.

ми бачимо перед собою молоду дівчину, полонену турецьким паном. у подібній ситуації багато б жінок не витримали, але не вона. маруся вижила, пристосувавшись до свого становища.

можна сказати, що вона зрадила своїй країні, ставши дружиною турецького пана. але це не так. у житті їй випала складна доля, і смілива дівчина вирішила прийняти її такою, як вона є. якби вона так не зробила, то, може, і не змогла б урятувати невільників.

прийнявши життя в полоні, вона розуміє, що назад немає дороги, що в україну вона більше не повернеться:

та нехай мене, дівки-бранки,

марусі, попівни богуславки,

з неволі не викупає,

бо вже я потурчилась, побусурменилась

для розкоші турецької,

для лакомства нещасного!

ми не знаємо, що сталося з нею після втечі невільників. можливо, пан її за це жорстоко покарав. але вона, незважаючи на це, врятувала полонених:

вислухай, боже, у просьбах щирих,

у нещасних молитвах

нас, бідних невольників!

проста українська дівчина маруся, забувши про себе, героїчно визволила невільників з турецького полону. тим самим вона заслужила собі вічну пам’ять і вдячність україни.

«тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. героїв цієї повісті івана та марічку називають українськими ромео та джульєттою. розповівши трагічну історію кохання гуцулів, м. коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.  любов івана та марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що життя палійчуків і гутенюків. дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. між ними повна гармонія, взаєморозуміння. обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: іван грав на флоярі, а марічка обзивалася до нього своїми співаночками. сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.  але доля склалася по-іншому. іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула марічка. ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. все, що робив іван після смерті марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. але ж усі ці спроби були марними. нове життя не приносило ні радості, ні щастя. царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. бо дружина палатна не була марічкою! а саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. і неправда, що івана зжив зі світу юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. а якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. ось так я розумію трагедію гуцульських ромео та джульетти.  звичайно, література і життя — це не одне й те ж. життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. але, перечитуючи повість м. коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки марічки:   ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину,  а я тебе і сім раз на годину.  люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою м. коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — івана та марічку. 

в спекотний день, в гаю тiнистiмвовцюра зморений лежавприкривши пузо своє листям  про щось собi вiн мiркував-«чiтал я, каже, у газетi  (газети ж бо у нас не вруть)шо будто где-то там на свєтєвегетарьянцями живуть».мiркує далi : «бач, як добрез усими в мирi й дружбi жить,щоб i любов була як море,щоб брагу навiть з зайцем пить»так  мiркував вовцюра добрий,вегетарьянцем стать хотiва а потiм зайця в лiсi з'їв.мораль цієї байки є такоюхоч так крути її, хоч сяквсі добрі помисли  з тобою  поки немає голоду ознак.