Характеристика кандати з твору "павутинка"

природу не можна розуміти тільки як світ тварин і рослин. природа - це все, що оточує нас від народження. кожна частинка природи є важливою. людина і природа перебувають у постійних і складних взаєминах. природа дає можливість людині жити, задовольняючи її фізичні потреби, збагачує її духовний світ своєю красою та активізує її розум, демонструючи зразки найкращого, найдосконалішого у світі. коли ж людина починає шкодити при¬роді, вона шкодить і собі, адже людина - також складова природи, її частина, надзвичайно залежна від решти складових. її відмінність від інших живих істот полягає в тому, що вона має розум, а відтак може мислити, творити, спілкуватися з іншими людьми.на жаль, сьогодні є підстави говорити, що свій розум людина здебільшого спрямовує на задоволення власних потреб, знищуючи майже повністю те навколишнє середовище, в якому живе і від якого цілком залежить. кажуть, що сьогодні ми живемо на планеті, що належить нашим правнукам: адже наслідки того, як ми зараз ставимося до природи, будуть відчутні у далекому майбутньому. і виправити навіть одну серйозну помилку, якщо вона буде зроблена, часто неможливо.а те, що багато помилок людством уже скоєно, сьогодні зрозуміло якщо не всім, то багатьом мешканцям землі.жива природа - тварини, люди, мікроорганізми, рослини. вони живляться, ростуть, потомство (розмножуються) і вмирають.навколишнє середовище, довкілля - , в якому живе людина, рослина або тварина. нежива природа - це повітря, вода, гори, земля, сонце, зірки, місяць. до неживої природи відносять предмети, виготовлені людиною.природа - усе, що оточує людину і є об'єктом людської діяльності й пізнання.чи відомі вам приклади ставлення людей до природи? у чому вони полягають? де ви їх бачили? історик лев гумільов зауважував, що збіднення, руйнування природи внаслідок діяльності людини слід розглядати як «злочин щодо нащадків, яким доведеться перебувати на збіднілій планеті».найсумнішим висновком, нещодавно зробленим вченими, є те, що земля як планета, як довкілля не вічна. вона не встигає загоювати рани, завдані людською діяльністю, особливо внаслідок розвитку техніки і виробництва. отже, для того щоб земля не загинула, слід кардинально змінити ставлення людини до природи.

«…його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю». «хай воно загориться без вогню й диму… втечу… піду за дунай, може, ще там люди не пособачились…» «не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… ех, піду, де воля, де інші люди…» «се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. але за хвилину віконце згасло, і остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. остап непомітно для себе зітхнув…» «дивне почуття охопило остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. в один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки». «та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? хіба його батько, мати, соломія, навіть дідусь його, що ходив у січ, а потім різав панів в умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати остапа за сміливе слово». «ті билиці-казки про січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал». «і враз остапові зробилось весело і легко, він почувся на волі. молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…» «як живий буду, землю оратиму, житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…» «остап теж не боявся смерті. йому тільки хотілось перед смертю побачити соломію». остап про соломію: «вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш». «половина мене лежить на дні дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…» остап є уособленням образу непримиренного борця за волю, який заради досягнення мети готовий заплатити навіть найвищу ціну — життя. на початку повісті ми бачимо молодого парубка, котрий дуже любить свою землю: «ко-жен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — усе це було йому знайоме, промовляло до йо-го». вольнолюбивий характер остапа сформувався завдяки дідовим розповідям про козацьку вольницю. життя в неволі змушувало його душу бунтувати проти наруги над людьми. остап сам постраждав від свавілля: пан позбавив його коханої жінки, віддавши її заміж за нелюба, знущався з його діда. рішення тікати з рідної землі виникло в юнака після погрози пана віддати його в рекрути, із живого шкуру зідрати. це рішення було для остапа дуже важким, адже залишав він найближчих людей — діда та кохану соломію. вони зустрінуться із соломією після того, як та теж вирушить у далеку путь на пошуки волі. остап розумів, що шлях до волі буде тернистим, але заради досягнення мети ладен був пройти крізь пекло. так і сталося: поранення після переправи через дунай, двобій із голодним вовком, взяття у полон турецькими жовнірами, смерть соломії… він скоротав свій вік на самоті, переможений, але не скорений, маючи єдине бажання — «злучитися» зі своєю половиною, яка чекала його на дні дунаю. таку дорогу ціну довелося заплатити остапу за свободу.

джерело: довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua