Моє ставлення до климка григіра тютюнника "климко"

Я, що хоч х лопчик і  втратив батьків, але був не самотнім. про нього піклувався дядько, піклувалися сусіди і шкільні друзі. климко дядькові і сусі, був гарним  другом для своїх товаришів. за натурою хлопчик був спокійним, він більше слухав, ніж говорив, до нього тягнулися інші діти. він нетерпляче чекав, коли той увечері прийшов  додому. і нехай це було крихке і не таке багате щастя, але ж це було щастя, та хвиля війни стиснула, зім’яла, збила і його.

Кожного дня юрко думав про той випадок, йому було дуже соромно повертатися влітку до села. він зрозумів, що брав від світу лише те, що задовольняло його примхи і не розумів поведінки дівчинки з чистою душею.

наступного літа юрко повернувся до села, як і раніше його радісно зустрічали хлопці, а йому було соромно дивитись їм в очі, але він тепер вислухав кожного і радів їхнім розповідям. він стояв і подумки шукав навколо тосю. і ось, нарешті, сором’язливо вона вийшла з хати з вудочкою, привітно усміхнулась юркові і запропонувала усім разом підти до річки.