Она бескрайняя она спокойная Укрыта травами и ковылем Там лошадки пасутся В юртах все живут. Беркуты взмывают Акыны край воспевают.

что тут надо сделать?

напиши правильно вопрос

павло глазовий народився зо серпня 1922 року в так званому історичному козацькому дикому полі у смт новоскалювата (тодішня кіровоградщина) миколаївської області у родині хлібороба. його предки носили козацьке прізвище окань. але, напевно, хтось із багатого роду змінив його з «ока» на «глаз», щоб отримати якісь привілеї. існує версія, що слово «окань» пов'язане з мірою довжини в київській русі.11-річним хлопчаком павло пережив голодомор. у страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат.після восьмирічки закінчив педучилище в новомосковську дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. один рік попрацював учителем молодших класів. в армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із внз після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта.згодом потрапив у блокадний ленінград, нагороджений медаллю «за оборону ленінграда». звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. після блокади павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці — сильніше скельце. це — наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.і після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, не черкає пером, описуючи трагічні сторінки воєнних лихоліть, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних штепселя й тарапуньки.вищу освіту павло здобув у київському педагогічному інституті (1950 з 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «перець», згодом — заступником головного редактора журналу «мистецтво».був членом спілки письменників україни з 1968 р. автор поеми «слався, вітчизно моя! », 13 книжок сатири та гумору, 6 книжок для дітей. заслужений діяч мистецтв україни (1993). нагороджений орденом «за заслуги» iii ступеня (1997).помер павло глазовий 2004 р.його гумористичні та сатиричні твори, особливо народні усмішки, знають мільйони українців по обидва боки океану. життя письменника було сповнене болю за рідну землю, її природу, мову, історію, постать визначного українського сміхованця павла прокоповича глазового ще розкриється своєю багатогранністю в майбутніх дослідженнях науковців-критиків. у виконанні маститих та молодих артистів естради, що працюють у розмовному жанрі, заграє новими барвами його творчий доробок. він був лауреатом літературної премії імені остапа вишні, проте не став чомусь ще за життя «шевченківським лауреатом». можливо, цей заслужений титул біля імені видатного українця незабаром допишуть, проте вже посмертно

равнодушие, унижение другого человека, отсутствие совести – вот качества, которые приводят к серьезным последствиям, даже к смерти… я считаю, что нужно отвечать за свои поступки, нельзя унижать человека, не стоит утверждаться за счет другого. через многие годы может случиться такая беда, которая станет укором на всю жизнь. чувство вины вырастет до такой степени, что не никто (вспомним предателя иуду и иисуса христа, рассказ а.костюнина "рукавичка" и пропавшая на уроке домоводства рукавичка стала причиной унизительно обыска всего класса: с "вытряхиванием" содержимого из детских портфелей, с публичным раздеванием первоклашек, со слезами, демонстрацией тайных дырочек на носках и колготках, крестиков, которые нужно было прятать в то время. соседа, юрку гурову, из большой бедной семьи с вечно пьяным отцом, кто-то предал, "подставил", подложив рукавичку - засунув за майку. "вор" - раскаленным тавром было навеки поставлено деревней на нем и на всей его семье. сильно и метко выразился александр костюнин, назвав восемь школьных лет тюремным сроком для юрки. мальчик стал изгоем: ему плевали в кружку, бросали портфель в лужу, шапку закидывали в чужой огород, смеялись над ним, унижали… человек формирует свой характер и судьбу под влиянием среды, родителей, школы, общества, друзей. бедненького юрку с семи лет называли вором, он им и стал через тридцать лет, воруя у односельчан последнее. пострадавшие наказали воров, заставив их рубить прорубь – место своей казни. топить их никто не собирался, хотели проучить. но второго унижения юрка не пережил – он повесился. не могу не отметить то, как автор веско и убедительно находит главного виновника – людское равнодушие к внутренним страданиям одного человека. чем созидается мир? мыслью, трудом, совестью. как строится общество? своими духовными устремлениями. но их зарождает школа. дух школы имеет свои основания: вера, праведность, любовь, справедливость, совесть – ее сила. александр костюнин высказал читателю свое, наболевшее: школа не дала ему и другим одноклассникам этих заветных истин, научила лишь унижать друг друга, подобно той учительнице, быть равнодушным к чужой беде. весь текст рассказа, особенно яркие эпизоды: обыск одноклассников и наказание воров через тридцать лет - пронизаны мыслью о том, что нельзя человека оставлять в беде, в равнодушной пустоте. каждое слово писателя так и ранит душу читателя, невольные слезы жгут сердце. хотя я и не знаю карельского языка, но жалобное юркино «миня эн тийе» болью отзывается во мне. люди, не унижайте других, тем самым вы не унизите себя! такими словами мне хотелось бы закончить свое сочинение.