Виктор дронников анализ стихотворения пчела

Автор виктор дронников с циклом посвящений" всыплю слово золотое". искренние, чистые, как будто напоенные родниковой водой, стихи хотелось пить и пить, в смысле читать и читать не отрываясь. поет пчела над медогонкой, звенит соседская пила. и пахнет гарью тонкой – тонкой дымарь на краешке стола. даже не смотря на нотки вселенской тоски, появившиеся в «дом престарелых. глухая », даже не смотря на слишком простые, однокоренные или глагольные рифмы. разве стоит об этом, когда чувствуешь, что стихи настоящие? чувствуешь это на уровне интуиции… только б радостно святое посреди житейских драм всплыло слово золотое, как ушедший в воду храм. на уровне своего читательского вкуса. и не хочется делать никакой критический анализ, не хочется разбирать и забивать голову . все же слышат, когда звонарь с похмелья, а когда у него ясные помыслы и твёрдые руки? зачем же тогда лишние слова? .

зима. белый пуистый ковер. деревья в снегу. искрящийся, белый, перерожденный мир. все затихло. деревья уснули, а птицы спрятались в свои гнездышки. но тишина не вечна, и юркая маленькая белочка, выскочив из своего дупла, быстро-быстро пропрыгала по ветке, покрытой искрящимся снегом. лес постепенно оживал, просыпался, и лишь деревья, как вечные стражи, гордо возвышались над землей, продолжали спать, о тех пор пока кто-нибудь не поревожит лес и его жителей. игривый ветерок стряхивал с ветвей деревьев снежинки, а они, летя, блестели и искрились в лучах восходящего солнца. еще вчера оно пряталось за серым, а потом и вообще почти черным небом, а сегодня искрилось , отыгрываясь и за вчерашний день. возможно завтра опять будет буран, метель, вьюга, но сейчас выглянуло истнное лицо зимы, не искаженное яростью, оно настоящий лик зимы солнечен, блестящ и идеален в своей ровности линий.

 

за вікном багато снігу і метушні. люди ідуть, біжать, весь час кудись по спішають. намагаючись бути в ритмі життя, вони так швидко втрачають ритм серця, закопуючи в собі теплі почуття, і ховаючи себе за теплими шарфами. 

ви колись бачили, дитину яка помирає на очах матері від невиліковної хвороби, ви бачіли стару матір, яка тримається за останню ниточку життя, щоб востаннє побачити свого сина, який обіцяє з'явитись з дня на день, прийти до матері, але час іде і син не поспішає, ви бачили як на руках помирає кохання всього життя. в такі моменти сльози та молитви вже не , в такі моменти вже не віриться в чудо. саме тоді і розуміється весь сенс життя людини-найбільшого скарбу який дається кожному. проте цей скарб у кожного різний, у когось це мильна бульбашка, яка може зникнути у будь-яку мить, у когось міцна фортеця, яку дуже важко розбити, а хтось взагалі не вважає це скарбом і величезним подарунком. 

берегти своє життя-це замало, потрібно вчитись берегти життя інших. кожне життя безцінне і неповторне, його не можна перематати назад, видалити чи повернути коли втратив. життя-воно одне, таке прекрасне, по своєму дивне, іноді до крику болюче, і до сліз смішне. жити- замало, потрбіно розуміти, що знаходиться в твоїх руках, радіти кожній секунді, адже для деяких ця секунда може бути останньою. останнім поглядом, подихом, останньою миттю а потім..а що потім це нам не відомо. нехай це назавжди залишиться загадкою, яку не захочеться відгадати. 

просто пам'ятаймо! життя прекрасне-це не банальність! людське життя найбільший скарб-не затерта фраза! а любов в житті це щастя, і за все це слід боротись!