Кожної людини повинні бути краса, натхнення, радість і таємниця. вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас людьми, нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. у них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. ця розповідь показує, що краса, натхнення і радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. і таємниця не тільки в тому, що краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. і коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. і це – вже щастя.на мене справила сильне враження саме картина леонардо да вінчі – «мона ліза дель джоконда». нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. але мона ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна, просто це – невід’ємна частина її натури. її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка джоконди».мені і справді джоконда здається вічною. вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні мони лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. саме з таким настроєм і в таку епоху писав її леонардо да вінчі. і, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. а до тих пір джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. її потрібно шанувати і вивчати. і ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «портрет пані лізи дель джоконди» леонардо да вінчі.
Спасибо
Популярные вопросы