У статті «Галичина і Україна» М. Грушевський дещо по-іншому формулює думку: він наголошує на тому, що це галицька суспільна звичка бачити й уявляти собі Галичину як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну фабрику, де виховується українська культура для цілої соборної України. Він закликав до перетворення українського культурницького руху в політичний, але він не сповідував державницької ідеології і був далекий від ідеї збройного розв'язання «українського питання» [2. с.202].
Розглянувши, наприклад, Галичину в історичному розрізі, ми переконаємося, що в деякій мірі вона справді була тим П’ємонтом, тою рушійною силою галичанства, яка об’єднувала їх з Наддніпрянською Україною з єдиною шляхетною метою – створити власну, сильну, незалежну від Польщі, Росії, Австро-Угорщини державу.
Яскраві вияви національного відродження на західноукраїнських землях з’являються в ХІХ ст., тобто тоді, коли Галичина разом із Буковиною та Закарпаттям перебували в складі Австрії. Найбільш яскравими з них були: діяльність «Руської Трійці», що прагнула відродити українську народність у Галичині; видатний твір о. Василя Падолинського «Голос Перестороги», де проголошувалася ідея, щоб українці всіх земель об’єдналися і розвивали свою незалежну державу; створення в 1848 р. «Головної Руської Ради» у Львові, як першої політичної самоорганізації галицьких українців.
Популярные вопросы