Как пишется слово верб я с апострофом чи без?

скільки разів попереджали нас вчителі не бігати на перервах, бути уважними та ввічливими. навіть урок такий є «основи здоров’я», де 45 хвилин вчитель розповідає правила поведінки та безпеки. але, нажаль, школярі, особливо, учні молодших класів, нехтують цією інформацією.

одного разу діти гралися на шкільному майданчику, а двоє хлопців вирішили вилізти на дерево. дозволу вони, звісно, у вчителя не спитали, тому, що були впевнені, що вчитель таких розваг не дозволить.

хлопчики вилізли на дерево, а коли злазили, один з них не розрахував відстань до землі і впав, при цьому зламавши ногу. вчителька викликала «швідку» і хлопчика відвезли до лікарні, де йому зробили операцію і наклали гіпс. трапилося це на передодні кінця навчального року, і хлопчик провів усі літні канікули дома, замість того, щоб ходити з друзями на річку.

я вважаю цей випадок дуже повчальним, тому, що він вчить слухатися порад дорослих і дотримуватися правил безпеки.

або таке:

як  завжди було сумно повертатись зі школи з червоними листами щоденника, на яких намалювави велику двійку. ідеш, похнюпивши ніс і думаєш, що скажуть батьки. а ще думаєш «чому сьогодні, чому мені? ».і твоє сумління підказує: « бо треба було вчора вчити , а не бігати по двору, та ловити горобців». з цими думками ще більше нахиляєш голову, аж до дороги, та плачеш. і говориш собі: «все, годі, ніяких двійок, адже в майбутньому я хочу стати відомою людиною, а відомі ніколи не отримували двійок».

  з того часу аж  по закінченню школи я дала собі обіцянку ніколи не отримувати двійок.  

мова рідна, як море, – безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю.в рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. у ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній – пісня дівочого серця в коханні. у мові мого народу – його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. а як тішить серце гумористичне слово мого народу. тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. а яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. а ніжне слово «коханашроймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, – найкраща, найщасливіша людина на світі. воно повертає тебе прибудь -якому настрої до життя, до діяння.