Образ рідного краю, рідної мови у віршах сучасних українських письменників​

я розумію цей вислів так: все життя ми чомусь вчимося.якщо ми не будемо вчитись то так ми тільки марнуємо час.кожна хвилинка дорога.час-знання.золота ! не марнуй свою золоту !

влітку я мрію поїхати до чорного моря. уявляю, як чудово пірнати в морські хвилі, нагріті яскравим сонцем. я узяв би з собою надувний матрац.як приемно після купання полежати на ньому, відпочити, послухати як шумить море. цікаво подивитись на медуз. вони бувають різних кольорів і розмірів. а найбільше бажання побачити дельфінів.я обов'язково поїду до моря.

мені дуже подобається приходити на нашу річку,яка тихо тече між берегів.вода в ній чиста і прозора,можна побачити як на дні,між камінням ховаються маленьки рибки.осторонь,у камишах,співають свої пісні жаби.у кожной свій голос й здається що вони проводять змагання по вокалу.ось від одного беріга до другого пересувається якась хвилька,придивляюсь,це вуж поспішає по своїх справах,або злякався нас.під сторічной вербою,що склонила свої вітки над водою,чутно сильний всплеск,це мабудь карп,володарь ціх вод,вітається з нами.но нам вже потрібно уходити,справи,до побачення річка,ми ще не раз прийдемо на твої береги.

іноді слово ранить не менше, ніж зброя.буває і таке, що людина поранена в саме серце образою чи страшною звісткою, вмерала від горя. від завданих зброєю ран можна   і повністю вилікуватися, а люди поранені словом іноді все життя носять тягар образ. 

тому треба завжди подумати перед тим, як сказати людині навіть правду. а ще треба вчитися пробачати іншим. тоді рани від образливого слова будуть швидко загоюватися і не залишати шрамів.