дівчина в степу
заходила ніч.
німіє степ і тьмариться.
поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. а місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.
ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
ніч зайшла.
маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.
синіють у промінні хатки. у яр потяглися довгі тіні.
тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.
серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. по дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч із хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
на нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
а над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
розкошами, красою віє над
у яру тихо й сумно. світить над ним місяць. уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. з-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища - тіні. запирскало воли.
за волами виринула й стала в яру волохата постать.
на голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках - батіг. з купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. стоїть і осміхається.
затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.
м. пимоненко. проводи козака
потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні:
яром, яром, пшениченька ланом,
горою овес.
не по правді, молодий козаче,
зо мною
слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. дівчина замовкла і схилила голову. стало знов тихо. тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.
верби стоять непорушно. крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.
дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. дівчина заплющила очі, марить і співає.
і ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не вона дочка багатого батька. у неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. а той козак - такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею
тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака (с. васильченко).
Популярные вопросы