Знайти в сатиричній поемі “Сон” (“У всякого своя доля”) алюзії (виписати їх у зошит) на такі факти чи постаті, указати в якій частині поеми “Сон” вона міститься: -на Катерину із однойменної поеми Т. Шевченка;
-на байдужих українців, яких описує в посланні “І мертвим, і живим...”
-на Ісуса Христа;
-на гетьмана Полуботка
-на козаків, які брали участь у будівництві Петербурга й на чиїх кістках це місто збудоване

Объяснение:

Тарас ШЕВЧЕНКО

Сон

Комедія

Дух истины, его же мир не

может прияти, яко не видит

его, ниже знает его.

Иоанна глава 14, стих 17

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,—

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки,—

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята; «Нехай,— каже,—

Може, так і треба».

Так і треба! бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усі на сім світі —

І царята і старчата —

Адамові діти.

І той... і той... а що ж то я?!

Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую

В неділю і в будень.

А вам нудно! жалкуєте!

Єй-богу, не чую,

І не кричіть! Я свою п'ю,

А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню

З бенкету п'яний уночі,

Я міркував собі йдучи,

Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать

І жінка не лає,

Тихо, як у раї,

Усюди божа благодать —

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,

То хоч коти гармати,

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,

Мені приснився —

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею, та за нею,

Лечу й прощаюся з землею:

«Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане;

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово небого,

Годуй діток; жива правда

У господа бога!»

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує...

І все то те... Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? очі! очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка, попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Чи бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп'ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до бога:

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла,

Своє товариство — ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти.

Нехай чорніє, червоніє,

Полум'ям повіє,

Нехай знову рига змії,

Трупом землю криє.

А без тебе я де-небудь

Серце заховаю

Та тим часом пошукаю

На край світа раю.

І знов лечу понад землею,

І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір покидати

У безверхій хаті.

А ще гірше дивитися

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругам бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

І вороги й не вороги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте —

Я вже не почую,

Один собі навік-віки

В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,

Що ще є країна,

Не полита сльозьми, кров'ю,

То я одпочину.

Одпочину... аж слухаю —

Загули кайдани

Під землею... Подивлюся...

кожній людині   мила своя сторона. на рідній землі людина почувається господарем. тут вона наполегливо трудиться, отримує задоволення від життя. на чужині людина завжди почувається незатишно, залишається чужою, сумує за своєю домівкою. там вона ніколи не почуватиметься вільною та щасливою. їй не вистачає тепла рідного дому, друзів. лише рідна земля дарує кожному з нас впевненість у собі.   любіть свій рідний край,свою землю! тому і кажуть в народі: «для мене той край кращий, де виросли крила мої».

а.дімаров написав у "блакитній дитині" про своє дитинство. розповідь була дуже щира, смішна й спонукаюча до осмислення життя. блактна дитина - "янгол ", якого приводять у приклад сину автора . але той був звичайним хлопцем , в якого була велика кількість пригод . інколи вони були смішними, а інколи закінчувалися болісно й повчально.

бажаючи сподобатися дівчинці, толя поліз у чужий садок, який охороняв страшний собака. був спійманий, зраджений друзями й осоромлений. за останнє й помстився.

автор розповідає, як вони сміялися постійно з вчитиля, що заікався. як бажали отримати хоч трохи уваги від улюбленної вчительки. а потім їй одружитися з іншим вчителем, закидавши яйцями її коханого-тракториста. а бажаючи виділитися і взявши жабку до рота, випадково проковтнув бідненьку, а потім ще довго прислухався до неї у своєму животі.

багато пригод, велика вдячність матері , вчителям - ось про що цей незабутній твір.