хронологічна таблиця станіслава чернілевського​

перша частина книга присвячена подорожі до ліліпутії – маленьких чоловічків, які досягли великих успіхів у і, будівництві та механіці. вони  такими смішними, намагаючись здаватися великими міністрами, мудрими та розумними людьми. ліліпутія – це манесенька країна, але в ній такі самі проблеми, як і в ії. на чолі держави стоїть імператор. але його претензії такими смішними гулліверу, як він тримає «шестидюймового чоловічка» на долоні.  імператор стурбований двома лихами в його країні. перше лихо – це те, що у ліліпутії існують дві ворожі партії  тремексенів і слемексенів. причина їх ворожнечі – висота підборів. вони нагадують ворожі партії вігі і торі в ії. друге лихо це запекла війна з блефуском. причина цієї війни гуллверу здається смішною та незначною: жителі ліліпутії і блефуску ніяк не вирішать з якої сторони розбивати яйце: з гострої чи тупої. на мою думку це не така вже й значна причина, щоб влаштовувати війну. такою була війна ії з. імператор ліліпутії захотів за сили гуллівера завоювати всю імперію.

повість відрізняється від оповідання перш за все тим, що вона більш-менш послідовно витримана в рамках певного літературного стилю. у повісті, як правило, дійсність відображається не безпосередньо, а постає перед нами у світлі авторської інтерпретації, забарвлена певним художнім осмисленням.

по́вість  — епічний прозовий   твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом,  а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом  та оповіданням.

оповіда́ння  — невеликий прозовий  твір, сюжет  якого ґрунтується на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа.

осінь. ліс. листя шурхотить під моїми ногами. я йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп, знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. поступово кроки сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. і світ не видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй душі оселяється гармонія. її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер. дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. євген плужник у поезі «вчись у природи творчого спокою» радить кожному: вчись у природи творчого спокою в дні вересневі. мудро на землі. як від озер порослих осокою, кудись на південь линуть журавлі. і справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті: бо я дивлюсь і бачу: все навіки на цій осінній лагідній землі, і твій слідок малий такий великий, що я тобі й сказти б не зумів саме тому максим рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії: поете! живемо в пустині серед каміння та людей, і тільки мак небесно-синій – єдина втіха для людей. краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. кохання. скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії павла тичини «ви знаєте, як липа шелестить»: ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? — кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі, кохана я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях.

всюкий ходіт по лісем по бачиня