Тесты по укр. лит. всего 30 вопросов (1)​

грищук броніслав антонович - написав такі оповідання та повісті:   «білий птах», «вечірні поїзди», «колія», «звуки гармоні», «кинджал милосердя», «колискова для гладіатора», «блюз у джазових тонах», романи: «станція сподівань», «поділля — колиско і доле», «танець на пуантах», «зелений борщ для принцеси», поетичноу збірку «античний гондольєр».

княгиня i рабиня мандруючи понад старим днiпром свiтанками, удень i вечорами, вночi, пiд чистим зоряним шатром, перед вогнем, що руки грiв теплом, я думкою летiв через тумани. туди, в минувшину далеких днiв, коли дiди, забутi й незабутнi, уперше стали мiж високих гiр, оглянули широкий виднозiр, за поколiння дбаючи майбутнi. трудилися у потi своїх чiл, орали землю, ставили оселi, воздвигли городи i частокiл i в клопотi буденних трудних дiл сади садили, будували села. сварилися, бо рiд iшов на рiд i плем'я кров братерську проливало, на князя князь iшов, i був розбрiд, i знов був мир, за рало брався рiд, русi знамена сонце читати далі

зрада часто сприймається як зрада, через неї руйнуються сім'ї і ламаються людські долі. чому випадкова і скороминуща зв'язок здатна назавжди розлучити люблять один одного? чому за сьогохвилинне задоволення люди змушені часом розплачуватися все своє життя? чому більшість людей, змінюючи самі, не прощають цього іншим? і цих "чому" дуже багато. людська особистість настільки загадкова, що ставить перед нами багато нерозв'язних питань, відповіді на які багато хто з нас шукають все своє життя. уникнути зради досить важко. кожному з нас хоча б раз випадає шанс, від якого просто неможливо відмовитися. що може зробити слабка людська істота з матінкою-природою, яка штовхає його на відтворення потомства? забороняти собі та іншим зраду - це те ж саме, що забороняти собі пити, їсти або спати. з цим марно боротися, але не менш важко з цим змиритися. хіба можна пояснити це розгніваної дружини, яка застала вас на місці злочину? звичайно ж, ні. для неї ви - злочинець, який посміявся над її почуттями, обманщик, бабій і негідник! вам немає прощення. і не має значення, що до цього ви були порядною і зразковим сім'янином. не важливо, що ви прожили разом довге і щасливе життя. одним своїм кроком ви перекреслили всі!

«тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. героїв цієї повісті івана та марічку називають українськими ромео та джульєттою. розповівши трагічну історію кохання гуцулів, м. коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.  любов івана та марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що життя палійчуків і гутенюків. дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. між ними повна гармонія, взаєморозуміння. обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: іван грав на флоярі, а марічка обзивалася до нього своїми співаночками. сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.  але доля склалася по-іншому. іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула марічка. ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. все, що робив іван після смерті марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. але ж усі ці спроби були марними. нове життя не приносило ні радості, ні щастя. царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. бо дружина палатна не була марічкою! а саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. і неправда, що івана зжив зі світу юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. а якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. ось так я розумію трагедію гуцульських ромео та джульетти.  звичайно, література і життя — це не одне й те ж. життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. але, перечитуючи повість м. коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки марічки:   ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину,  а я тебе і сім раз на годину.  люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою м. коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — івана та марічку.